У Львові резонансне чергове вбивство. Нахабне, зухвале, викличне… У ранковий час пік, коли більшість львів’ян добирається на роботу, у самісінькому центрі міста злочинці безкарно розстріляли двох підприємців. Один з них, 35-річний син легендарного футболіста львівських «Карпат» Ігор Кульчицький на прізвисько «Куля», помер по дорозі в лікарню, іншому, на щастя, вдалося залишитися живим.
Співвласник «Львівської інвестиційно-будівельної компанії» Ігор Кульчицький був відомою людиною у будівельному бізнесі Львова. І, здається, не тільки у ньому. За повідомленням окремих ЗМІ, свого часу покійний належав до кримінального угруповання Ореста Завінського, який, до слова, теж загинув від рук найманого вбивці. Пізніше «Куля» жив із жінкою покійного авторитета і, схоже, отримав у розпорядження його капітали.
Версій у сьогоднішньому розстрілі може бути скільки завгодно. Схоже, що слідчі схилятимуться до двох із них. Одна пов’язана з кримінальним минулим убитого підприємця. Інша вбачає причину убивства у його теперішньому бізнесі та особливостях конкуренції на будівельному ринку. Це дозволяє трактувати убивство на Фредра на будь-який розсуд – чи як розбірки між кримінальними угрупованнями, чи як чергову спробу криміналітету підім’яти під себе чистий і чесний бізнес.
Істина, як завше, десь посередині. Український бізнес – явище специфічне, і криміналітет віддавна є його беззаперечною складовою. Колишні «авторитети» з дедалі більшим задоволенням приміряють на себе білі комірці, але набуті завдяки високооплачуваним консультантам манери та досвід спілкування з міжнародною тусовкою на різних давосах аж ніяк не означають кардинальної зміни в умах новоявленої української еліти. А відтак свої проблеми цим людям зазвичай простіше вирішувати за допомогою зброї. Цього разу куля випала «Кулі».
Не будемо кривити душею: значна частина жертв резонансних злочинів була аж ніяк не ангелами. Стосовно деяких з них це формулювання є навіть аж занадто м’яким. Чи означає це, що суспільство може заплющити очі на бізнесово-бандитські розбірки? Мовляв, це нас не стосується, розбирайтеся самі.
Можливо, якась доля рації у такій позиції є. Але якщо суспільство дозволяє сьогодні безкарно вбивати один одного навіть найзапеклішим злочинцям, то воно повинно бути готовим до того, що завтра будь-який відморозок увійде в ощадкасу і стрілятиме у касирку. А післязавтра інший відморозок розрядить обойму у натовп на площі. Безкарність розбещує.
А що ж наші доблесні правоохоронці? Віддамо належне: інколи вони доволі вдало справляються з розкриттям злочинів, здійснених непрофесіоналами – як це було, скажімо, із тим же вбивством касирки Ощадбанку на Городоцькій. Коли ідеться про замовні розстріли, тут особливо похвалитися нічим. Згадаймо усі найрезонансніші убивства останнього періоду на Львівщині – Сенчука, Дацка, Лозинського, Вовчака, Семенюка… Кожен новопризначений начальник львівської міліції обіцяв розкрити ці злочини в найкоротший період. Потім заявляв, що міліція вже на порозі розкриття – дайте лише день-другий. І де ці результати? Як не було, так і нема.
До слова, кілька цитат чільників львівської міліції останніх років:
«Через півтора – два місяці у справі вбивства Степана Сенчука буде розставлено всі крапки над «і». Те, що вбивство буде розкрите, у мене, як керівника, що пропрацював на оперативній роботі 17 років, ніякого сумніву вже не викликає»,— Віталій Максимов, лютий 2006 р.
«Справу щодо одного із трьох резонансних вбивств – Степана Сенчука, Богдана Дацка та Миколи Лозинського, які сталися на Львівщині протягом останніх років, найближчим часом буде розкрито. Для цього є всі підстави» – Михайло Цимбалюк, серпень 2007 р.
І найсвіжіше. «Є перспективи розкриття вбивства начальника управління транспорту і зв’язку ЛМР Ярослава Вовчака» – Василь Пісний, червень 2008 р.
Вашими б устами, панове… Але чомусь більше віриш зовсім не оптимістичному коментарю міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка: «Я знаю, як просуваються розслідування щодо резонансних справ. Будемо сподіватися на оперативну удачу. Більшого тут, на жаль, гарантувати неможливо», – заявив він.
Ну що ж, будемо сподіватися на удачу. Однак щось підказує, що значно більшою є вірогідність того, що в міліцейських архівах стане одним «глухарем» більше.
Підготовка до Євро-2012 стала для України тим дзеркалом, в якому вона може побачити своє непривабливе обличчя – тотальну корупцію, некомпетентність чиновників, безвідповідальність політиків.
Чи зрадила Україну Юлія Тимошенко?
Україна в «дзеркалі» Євро-2012
